Літературна Коломийщина
Михайло Арсак, член Національної Спілки Журналістів України
Дві п”ятірки Василя Рябого
Сьомого грудня 2009 року Василеві Рябому 55 років. Це понеділок. Можна святкувати цілий тиждень. Святкуймо. Для кого Василь Рябий - це свято. З понеділка запитую Василя: а ким би він став, якби не став поетом?
- Якби я не став поетом? Був би сіреньким журналістом. В той час, та і не тільки, чиновники пригнічували яскравість особистості, а самі і понині залишись хлопчиками-мізинчиками, колгоспів немає, а вони тримаються рівня бригадирів. Літераторів ніхто ніколи не любив, починаючи з царя. Вважали, що вони прибацані. А я думаю навпаки.
- Певно тому у Вас і “навпаки” має свій зміст і свою філософію.
Знаєте у Бориса Олійника є такі рядки “я від коріння, я із первовіку діла мої буденні і великі відкриті перед людством як сльоза”. Тієї філософії Василь Рябий набрався ще змалечку, на горі Корнів за Прутом, коли збирав черепки і кремінці. Повна бочка назбиралася. Може і більше було б та і тут все навпаки. Коли ніс додому впав у окіп, порозсипав. А пішов до війська, то мама не вберегла від інквізиції і філософія з гори Корнів лягла у фундамент паркана.
Василь Рябий каже, що якби не став Василем Рябим, то ліпив би рябі горшки. З равликами, метеликами, ключами і дримбами. До чого на горшках ключі і дримби? А щоб як кажуть ключі на щастя, а дримба - щоб горнець бринів від задоволення, що його виліпила рука майстра.
Рука майстра відчувається у всіх його більше тридцяти книжках-горщиках повних філософії життя. А ну чи знайдете в них щось недописане, недоверстане, недодумане. Тут “невпинна ріка думок”, тут “ростуть шелестять колоски”.
“Кожен їде і кожен іде,
і стоїть, і чекає скорботно,
а сигнал світлофора навпроти
каламутним промінням цвіте.”
І так уже 55 років. Хто не заглядав у його паспорт (а там він записаний, що народився 1 січня) і зрідка не заглядає в його книжки, тому важко зрозуміти, при зустрічі в парку чи на бульварі Лесі Українки, його інтонацію, його тембр. Він не говорить про дороги і сміття, він не бачить у старому каштані небезпеки бути вдареним у вітряну днину гілячкою. Дримба його душі виводить мелодію іншу... У каштана не підростають молоді деревця, люди забувають, що смітники мають своє призначення, а дороги ведуть кудись. А те кудись не завжди буває гладким без вибоїн і болота. Та все це тому, що в Коломиї немає літературно-мистецького журналу. Гроші! Гроші? Гроші як ті камінці і черепки з Корнева домашні “інквізитори” вклали в фундаменти парканів. І відгородились від поетів. Нема слів.
Василь Рябий
Жартівливий експромт
із циклу “Провінція над Прутом”
Малий Париж. Великий хміль. Маестро Бойко, ось вже де ми. Назустріч йде актор наш біль. Це ж тема фото від Яреми. А Демків Дана танець в’є вінцем во славу Коломиї. Арсенич з скрипки космос ллє. І Дух в сопілці будить Тимофіїв. Спішить у свій музей Арсак, а Слава писанку, мов сонце, котить. Й подорожує Гриньків, як сказав, з червоного у синьо-жовте. І грають “Дзвони”, й Попелюк співає про любов на кожнім кроці. І любить перекривини Савчук. І любить флейту Юр Пригродський. Центрльна вулиця лунка богему провінційну знає. І чути глас Глаголюка о просвітянських силах краю. Агов, це профіль Мовчана? Подібні Чиборак і Петриненко. Піднімем келихи й до дна осушимо за зустрічі легенько. І їдуть ів Коломию Лазарук – редактор “Буковинського журналу”. Шевченківськй лауреат Герасим’юк і вся мистецька рать, а чи навала. Мих Григорів мчить в банк Стефурака. Тимінський здибав мрію на проспекті. Дем’янів весь бомонд й Романюка запрошує на сторінки газетні. Читаймо що там на лиці мистців, народжених з любові. Вінтоняк Ганна з промінців Всім вишиє веселки кольорові. Пейзаж спіймав на пензель Семеняк. Метафору Ясінський пише тихо. Михайлищук римує просто так, Андрушко в дереві плекає втіху. В пері шукає скрипку Малащук, Знайшов листівки Ковтун історичні. По вуха вліз в науку Васильчук. А Андрусяк в потугах видавничих. Малює вічний острів світла Марта. А Підлисецький ловить фотомить. Васкон карикатуритьне без жартів. Яновського в пориві не спинить. А Кобилянська творить зорепад. І слухає Гінчицький соловейка. Курманську спів веде в пісенний сад, де ноти розсипає Боднаренко. І мовить Руданець, що не кінець ще світу, бо музики грають. Зіниці нагострив Зінець, з Захарчуком скульптури починають. І певен фізик-лірик Гаєвий: Боги і ангели за цвіт наш раді, Весь світ рябий і я рябий – Жартує Михальчук насправді, Блищиш, рай-місто, щастям в оці і коломийкою бриниш. Стою на ратуші під сонцем і аж не вірю: це Париж!
В небесах над Калиновим гаєм
Чимало загадок таїть в собі творча особистість. І навіть після відходу у вічність мало хто може її відгадати.
Таким був лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка письменник Володимир Дрозд, автор понад двадцяти книг повістей, оповідань та романів. Він народився 1939 року на Чернігівщині. Закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював у багатьох редакціях газет. Перший редактор журналу „Київ”. Перший заступник голови Національної спілки письменників України.
Майстер слова, як визначили літературознавці, досліджував морально-етичні суперечності становлення людини, свідомість вибору життєвих цінностей. Належачи до загону шістдесятників, виділявся своїм голосом з-поміж них. Потужне перо намалювало нам нев’янучий образ героя, який все життя буде поруч, – це білий кінь Шептало з однойменного твору, перекладеного на багато мов. Але вершина творчості Дрозда проявилася у вистражданих романах „Самотній вовк”, „Ирій”, „Земля під копитами”, „Спектакль”, особливо ж це знакові романи „Злий Дух. Із житієм”, „Пришестя”, два томи з циклу „Листя землі” (другу книгу так і не пощастило побачити автору, це залишається на совісті видавництва „Український письменник”, про що пише у своїх спогадах „Мій Володя” дружина, відома поетеса, Шевченківський лауреат Ірина Жиленко в журналі „Київ”, ч. 10 за 2004 р.).
Володимир Григорович був наділений надзвичайною працьовитістю. Заходимо з нашим краянином з Лісного Хлібичина поетом Михайлом Григорівим, киянином, який підмовив взяти височезну склянку пива в спілчанському «Енеї”, до кабінету в спілці письменників – сидить за столом лисуватий чоловік в окулярах і набирає текст на портативному комп'ютері. Застигли, щоб не перебити думку. А він усміхається, побачивши білосніжну пивну шапку: „ Слава Коломиї, заходь!” І тут же говорить, ділячи пиво по-братськи, що вже звик до нової „друкарської машинки", яку можна будь-де носити, зручно, економиться час. Подарували шанувальники, аби творив.
Правда, не кожен може будь-де писати. Він також мав свої облюбованості, то й відрізнявся від усіх, хоча, на перший погляд, здавався простим, жартуючи, розсипаючи щедро дотепи, іронічні вислови, коли розмову наповнювали пафос чи крайня критика, самозамилування. Академік Микола Жулинський помітив, що письменник був найщасливішим тоді, коли творив, вдивлявся в зірки з вірою в Бога, водночас вдивляючись в обличчя власним фантазіям, своїй дивовижній, часами химерній, зітканій із прадавніх народних вірувань, мрійництв і уявлень міфотворчості. Він відчував, що йому на роду судилося витворити щось особливо важливе для свого народу, точніше, для самоусвідомлення народу, відкрити йому його ж власні традиції і сходження на голгофу слави, пробудити до життя його історичну свідомість і воскресити почуття національної гідності й честі... І тому в „Книзі доль і днів минулих” під загальною назвою „Листя землі” Нестор Семирозум, який володів даром чути мову землі, провидіти долю людини, життя її душі, йде на Небо скаржитися Богові на недосконалість сотвореного Ним світу. Нестор стає безсмертним - Бог вирішив перевтілитися в нього, зійти на землю в його душі і пережити всі людські муки і страждання, помирати й воскресати, відчаюватися і переконуватися, що життя не має сенсу, але воно прекрасне...
Не легко боротися за правду в такому світі випроб. Письменник мусив долати всілякі труднощі, спалювати собі нерви. У такі важкі хвилини бродив витачівською дорогою, усамітнювався в хатинці, виїжджаючи в Халеп’я, щоб знайти спокій для душі. Так і народився твір „Острів у Вічності”, в якому оселилося передчуття близької смерті, про що він думав завжди. У щоденнику 1989 року записав: „Я – це те, що не тлінне, що звуть душею, але мене посадили у земний футляр і сказали: „Живи!” І я живу, допоки цей футляр придатний для земного життя. А що потім?” „Володя не любив себе фізичного, – розповідає кохана дружина. –Ненавидів свою зовнішність, ніколи не дивився в дзеркало. Навіть голився навпомацки. Але життя – поза собою – любив шалено.”
У заповіті Володимир Дрозд сказав, що не хоче пишних похоронів, бо ненавидить п'яне базікання на поминках, Микола Жулинський повинен промовляти прощальне слово весело, без сліз, у традиціях давнього українства; на поминках у родинному колі не повинно бути плачів. „Те, що залишиться від тіла мого, прошу, якщо буде така можливість, розсіяти між Халеп'ям і Витачевим, у Калиновому урочищі, де я був упродовж останніх десятиліть щасливим і духовно наповненим”. Не втративши романтичності, заповів на вершині гори поблизу встановити пам'ятник, у груди якого має впиратися лапами улюблений собака Великий Жюльєн і „велика у своїх весняних почуттях до козла залюблена коза”. „Читайте книги Володимира Дрозда, смійтеся й плачте з прекрасності, недолугості й короткочасності життя земного. А мене шукайте на витачівській дорозі або в небесах над Калиновим гаєм”. І з гумором мріяв про пам'ятники білому коневі, схожому на нього, і хлопчикові з книгою в руках на свині, бо в дитинстві був свинопасом а ще хотів побувати в музеї писанки у Коломиї...
23 жовтня 2003 року нестало цієї неповторної сильної творчої особистості, з ким попрощався головний редактор “Літературної України”, журналіст і письменник Василь Плющ, пам’ятаючи про добро і прихильність свого навчителя, і пішов через кілька днів разом з ним у вічну дорогу, що шокувало всіх невідворотним збігом кончини. Своїм заздрісникам і недругам Володимир Григорович все простив, сказавши, згасаючи в лікарні: „Життя – мить, що нам ділити?” Пригадую, як поетові з провінції він вручив у спілці диплом лауреата літературної премії „Благовіст" 7 квітня 1997 року за збірку „Ворожіння на цвяхах". Подбав він і про матеріальну допомогу малозабезпеченому літераторові. Бережу листа, в якому видатний майстер слова підтримує на дусі: „Будемо вірити, що комусь ця наша творчість потрібна; якщо не тепер, то буде потрібна в майбутньому. Щастя, творчості – Володимир Дрозд.”
Ольга Руданець
Ольга
Руданець (літературний псевдонім ОЛЬГА ЗАДУБРІВНА) народилась 25 лютого
1956 року в с. Задубрівцях , Снятинського району, Івано-Франківської
області. Українка. Освіта – вища:
Київський інститут культури / бібліотечний факультет/ - 1983 р.
Прикарпатський університет ім. В.Стефаника /історичний факультет/ - 1994 р.
Академія державного управління при Президентові України – 1998р. /кваліфікація – магістр державного управління/.
Трудова діяльність:
- З 1976 по 1993 рік: завідувачка бібліотекою с. Воскресінці, методист, зав. методичним відділом, заступник директора Коломийської централізованої бібліотечної системи з наукової роботи.
- З 1993 по 1994 рік: бібліограф і викладач суспільних дисциплін Коломийського політехнічного коледжу,
- З 1994 по 1998 рік – Коломийська міська рада, помічник міського голови.
- З 1998 по 2000 рік: українсько-польське СП “Алукполь,” директор з питань розвитку.
- З червня 2000 року - директор готелю “Писанка”.
Обиралась депутатом Коломийської міської ради першого демократичного скликання /1990-1994 роки/; була референтом Народного депутата України Павла Мовчана другого демократичного скликання / 1994-1998 роки/; помічником консультантом Депутата Верховної Ради України ІІІ-го демократичного скликання Василя Ткачука /1998-2002 роки/.
В даний час за сумісництвом працює викладачем суспільних дисциплін Коломийського політехнічного коледжу та літ. редактором Коломийського драматичного театру.
Багато часу займає громадська робота: одна з ініціаторів створення і активна учасниця Товариства української мови ім. Тараса Шевченка з 1989 року; з грудня 1995 року є Головою Конгресу української інтелігенції Коломийщини.
Все своє трудове життя Ольга Руданець працює на збагачення і примноження культурних надбань, традицій і цінностей української нації.
В її послужному списку величезна кількість загальноміських культурно-мистецьких акцій з власно зробленим авторським сценарієм, організацією і веденням.
Починаючи з 1989 року і до сьогоднішнього дня Ольга Руданець організувала і провела не один десяток ювілейних, авторських, тематичних, літературно-мистецьких вечорів і презентацій. Серед них – вечори Дмитра Павличка, Романа Іваничука, Олександра Биструшкіна, Степана Пушика, Ольги Бабій, Богдана Томечука, Ольги Слоньовської, Володимира Грабовецького, Володимира Качкана, легендарного сотенного УПА Мирослава Симчича, Дмитра Циганкова та інших видатних людей міста і краю.
З її ініціативи Коломийська міська рада заснувала звання “Почесний громадянин міста Коломиї” і присвоїла його багатьом заслуженим коломиянам; літературну премію ім. Тараса Мельничука.
Ще одним мистецьким захопленням Ольги Руданець є літературна і поетична творчість. Її поезії друкувались в часописах і альманахах Коломиї, Івано - Франківська та Чернівців.
Правління Конгрес української інтелігенції Коломийщини та творчий колектив Коломийського обласного драматичного театру, ознаменували Ювілей Ольги Руданець проведенням першого поетичного вернісажу “А я щаслива”, що відбувся в Коломийському драматичному театрі 25 лютого 2006 року.
* * *
Переступила вік Ісуса, -
Багато літ відміряв час.
Здається, не живу – лиш вчуся,
Як в спорті, проба в перший раз.
Життя – наука найскладніша,
Ще не збагненна до кінця.
Щодень нові сторінки пише
Рука Великого Творця.
То що ж взяла я від науки,
Що давня ж, як цей Божий світ?
Бог дав нам волю, розум, руки,
І заповіді – заповіт.
А кожен сам свій шлях знаходить
У безлічі шляхів – доріг.
Аж поки сонце не заходить
Поза окреслений поріг.
У кожного – талант від Бога
Й свій шлях до втілення ідей.
Я ж – вибрала собі дорогу
До душ і до сердець людей.
ЇЇ не осягнути оком
І не злічити всі мости.
Кажу: людино, ти висока!
Зумій до себе дорости!
* * *
Моя свята , могилонько розрита,
Свої ж розрили - правнуки князів.
Їм би лишень з помиями корито,
А досвід предків, про запас - в архів.
Архіви – теж то штука тимчасова,
Вони ж , було в історії, горять.
Так можна все спалити – до основи. . .
Чи феніксом зумієш знов постать?!
Чи й справді в тебе доля безталанна,
Чи , може, діти – грішні байстрюки?
Чому від Володимира й Богдана
Престоли посідають лайдаки?
Чому добро і правда беззахисні?
Потвора знов личину одягла.
Свій біль і смуток вклала ти у пісню,
То, може, влий до неї трішки зла?!
Того, що витравить оцю потвору,
Не дасть глумитись із твоїх святинь,
Від злодіїв прибереже комори
Й скарби твоїх позолочених скринь.
Бо для дітей ти готувала віно.
А користають блуднії сини.
Впізнай їх рідна, наша Україно,
Поки тебе не продали вони.
Поки могили всі ще не розриті,
Поки святині всі не розтягли.
Ти дай їм те, що варті, - по кориту,
Щоб досита наїстися змогли.
Лише не допускай їх до престолу. . .
“Пусти під стіл – їй хочеться стола”. . .
Бо лишать тебе зовсім босу й голу
Й по світу пустять. Наберися зла!
На нечисть цю у масках остогидних,
Що напосіла, наче саранча.
Ця ніч колись мине. Таки розвиднить
Цей морок твоя праведна свіча.
* * *
Не спиться знов. Обсіли думи
Й на сполох, наче дзвони, б'ють.
Вже українські товстосуми
Матусю рідну продають.
Ведуть на торжище вселенне
В свитині з власної руки
І воленьку її стражденну
Знов четвертують, байстрюки.
Вони ж бо знають, що то воля!
Для них – неписаний закон,
Бо для діянь своїх ніколи
Вони не знали заборон.
Їм – можна все! Аби лиш гроші
Й гріхи відкуплять у владик.
А біди – непосильні ноші. . .
Народ до них уже привик.
Що їм Народ? – Безлика маса,
Суцільні злидні, біднота. . .
То що ж ми взяли від Тараса?
Не скажу більше – від Христа?!
* * *
Де ж ви взялись, нові князі й княгині?
Чим торг ведете, що у вас за крам?
Керує вами святість, чи гординя,
Що ж пропонуєте сьогодні нам?
Чи ще не час усобиці спинити
І не четвертувати булаву?
Чи ще не час для України жити,
Не просто так, триматись на плаву?
Чи ще не час помилки всі збагнути
І не шукати більше ворогів?
Чи, може. не прийшов ще час спокути
Не вмисне й вмисне вчинених гріхів?
Для чого ці змагання недоречні
Хто більший, чи хто менший патріот?
Невже ми лиш на боротьбу приречені
Й тому за це карається народ?
Одумайтесь, нові князі й княгині!
Спиніться! Далі – прірва небуття!
Не говоріть, що все для України,
Самі ж вкорочуєте їй життя!
* * *
Звершилося! Сталось! Збулося!
І гомін пішов по світах
З достиглим пшеничним колоссям
Злились голубі небеса.
Нарешті! І з нами у лавах
Мільйони борців всіх віків.
Майданом розкотисте : Слава!
Летить до найдальших кутків.
Обличчям приник до бандури
В задумі старенький кобзар
І змила глибоку зажуру
Скупа чоловіча сльоза.
А площа Святої Софії
Під поглядом сивих віків
Зібрала до себе весь Київ
Й далеких своїх земляків.
І в перших – мовчазно й незримо
Ступа в переможній ході
Великий святий Володимир,
А далі - князі молоді.
І Ольга стає на коліно,
В обітниці щирій без слів:
- За тебе, свята Україно!
За наших мужів і синів!
Ми ждатимем їх із походу
І рід їх продовжимо ми,
В вогонь ми підемо і в воду,
Як треба, то ляжем кістьми.
Щоб, ненько моя, Україно,
Ти кривди не знала в віках,
Щоб дітям дістався у віно
В борні загартований стяг!
Кривоніс.
Де смереки тягнуться до зір,
Змійкою звивається між гір
З Яблунева у Космач дорога
Почерез урочище Рушір.
Порідів від того часу ліс,
Як пролив тут крівцю Кривоніс.
З ворогом в нерівному двобої
Духом генерала переріс.
А було йому лиш двадцять два,
Ще гаряча , юна голова.
Тільки Українонька у серці
І святі обітниці слова.
Україно, я твій вірний син,
А за мною – сотня , не один,
Або згинем, або відвоюєм!
Шлях до волі в нас тепер один.
Правда наша – в нашій боротьбі,
Краще смерть, ніж жити у ганьбі!
Тільки так ми зможемо здобути
Волю Україні і собі.
Космач спить в долині поміж гір
А на нього вже чатує звір:
Генерал веде каральне військо
По через урочище Рушір.
Сніг повстанські заховав сліди
Й навіть коршун пильність не будив.
І не сподівались окупанти,
Що за смертю їх несло сюди.
Закипів від стрілянини ліс,
Дав команду врешті Кривоніс.
Хай навічно в цій улоговині
Звершить справедливу кару кріс!
Хто до нас сюди прийшов з мечем,
Той від помсти жоден не втече!
Ми ж бо на чуже не посягали,
Ставши грізно до плеча плече.
Хай же знає знавіснілий кат
Мужність і відвагу цих орлят
За Космач – бандерівську столицю
На порозі цих йорданських свят.
Незворушно спить десь Піп-Іван
І льодами сковує Йордан,
А Космач святкує перемогу,
Схоронивши той ворожий план.
Вража кровожерливість сліпа
Захлинулась спротивом УПА:
Сотня мужніх лицарів-героїв
Й Кривоніс попереду ступа.
Правду береже правічний ліс
Він корінням міцно в гори вріс
Й розповість і дітям , і онукам,
Те, чого не скаже Кривоніс.
Не зламала табірна чума
Зі своїми стражами всіма
Волю й дух героя Кривоноса, -
В окупантів сил таких нема!
Й Не народить більше їх земля!
Вітер волі поміж гір гуля.
Від опришків – до стрільців – повстанців,
Мужніх оборонців прославля!
* * *
Пустує лелече гніздо,
Сумує покинута стріха
І вже в цій оселі ніхто
Не вчує дитячого сміху.
Родинне тепло по світах
Чорнобильський вітер розвіяв
І , наче, поранений птах,
Вертає сюди ностальгія.
Приносить лелече крило
Покинуті болі і смутки
І через захмарене скло
Синіють в вікні незабудки.
Тут щастя всміхалось комусь,
Омите у росяних ранках.
Тепер лиш самотність чиюсь
Ховає дбайливо фіранка.
Новорічна ніч на чужині.
Вже ніч новорічна до нас заглядає у шибку
І тулиться мовчки самотньо мені до вікна,
І місяця срібна, морозом мережана скибка
Така ж одинока, як я – в цьому світі одна.
Десь там, за снігами, в коханій моїй Україні
Печальна родина не сяде ніяк до стола.
Простіть мені, рідні, але не моя в тім провина,
Що доля жебрацька в далекі світи занесла.
Доню, до болю важка моя туга,
Доню, чи ти у цей час не одна
Доню, годинник показує другу,
А ніч новорічна така, як ніколи, сумна.
Чужа і холодна розкішна оця Барселона,
І тут, моя доню, повір, є також жебраки. . .
Якби моя воля, я пішки пройшла б всі кордони,
Щоб зняти сльозинку з твоєї, дитино, щоки.
* * *
Чия ти, дитино, ще юна в прокуренім барі,
Матуся, напевно, в тривозі ніяк не засне. . .
Від диму їдкого злиняють привабливі чари
І юність прекрасна, як сон наркотичний мине.
Тобі саме впору горнутись всім серцем до мами,
Ще дуже зарано іти по стежині спокус . . .
- Вона наймитує в заможній сім'ї Амстердама,
А я тут душею до світу чужого тулюсь.
Мені так бракує родинного затишку й ласки,
Матусині очі пригадую, ніби крізь сон.
Я втратила швидко дитинства солодкого казку,
Бо з ненькою разом вона перетнула кордон.
* * *
День росте до весни, до весняного сонцестояння,
Тане ніч, як свіча , березневих обіймах світання,
Тане лід у душі – і тепло прокладає дорогу
За миттєвості ці я низенько вклоняюся Богу.
Під промінням рясним розквітають природа і люди,
Від весни – до весни, ну а зиму якось перебудем.
Ромашковий розмай завирує над всім білим світом
Й наречена весна покохається з сонячним літом.
Будуть маки цвісти полум'яним багрянцем кохання,
Зігрівати серця у любові, надії й чеканні.
Буде все, як було, тільки нас вже з тобою не буде,
Лиш душевне тепло ми залишимо світові й людям.
* * *
Хто сказав, що слабка половина,
І хто знає, наскільки слабка?
Хоче бути для когось єдина,
Хоче чути, що поруч – рука?
Хто в безсонні, невиспані ночі
Міряв силу чи слабкість її?
І, вдивляючись в карії очі.
Чув, як плачуть в садах солов'ї?
Хто подумав хоч раз про провину,
Коли клопоти всі й тягарі
Переклав на слабку половину
Не підставивши плечі свої?
Й коли , раптом, крізь зрошені вії
Посміхнуться дві карі зорі,
Коли серце розквітне в надії, -
То не слабкість, то сила її!
Я молюся за тебе, мадонно,
Ніжна й сильна, терпка і п'янка!
І хай безліч разів пусто дзвонять, -
Не погоджуся, ти – не слабка!
* * *
Кажеш: хитрі жінки, і тому їм не віриш,
Кожна бачить в тобі власну ціль на життя,
Для одної багатство послужить, як міра,
А для іншої ім'я – лиш не почуття.
А мені, як не дивно, нічого не треба,
Ні багатства, ні імені я не візьму.
Я вже звикла в житті покладатись на себе,
Лиш з самотністю важко справляюсь чомусь.
Не чекала обіймів палких і освідчень,
Хоч іще не зотліла надії свіча.
Я стужилась за ласкою рук чоловічих,
І тому прихилилась до твого плеча.
Людмила Червінко
Зима. Початок.
Зима. Очищення початку...
Тужаве небо білить світ.
Вже рік старий згорнувся в крапку, -
Благословив Новому слід...
Немов ченці в сутулих рясах
Дерева, в літургії сну.
Плетуть вітри співучим басом
Землі обвінчану косу.
Зима. Незайманість початку...
Пливе колядок передзвін
Життя до Божого дитятка
Летить душею на поклін.
* * *
Лапатий сніг – як сон в вікно
А за вікном – німе кіно
Вітренко з снігом в’яжуть ціпи...
Звучать пустопорожні кліпи
Лапатий сніг по всіх програмах...
Зима
пустила
в хід рекламу.
* * *
Зимова даль, як патетична музика,
Що лине в безперервному звучанні
Мороз із сонцем сіють срібні вузлики,
Як погляд невзаємного кохання.
Зима під небом віддзвенить акордами
Прихилить до землі люстерко вод.
Злетять із вуст слова птахами гордими,
Весна струмок віршів проллє в блокнот...
Хорал зими
Пречисте небо піниться снігами
На арфах днів – хорал зими.
Різдво, освячене віками,
Єднає рід Господніми крильми.
Возрадуйся, мій сьогоденний світе!
Летять молитви до твого лиця.
Різво приносять Ангели і Діти
У Світлі приготовлені серця.
Зимовий водевіль
Вітрисько в приспанім саду
Сопілкарює в гіллі
Вітає зиму молоду
На шлюбнім водевілі.
Їй осінь златі рушники
Встелила під замети...
Танцює сніг коломийки
Й поважні менуети.
Мороз вискрипує гопак
На крижаних тарелях
Зимі гаптує байбарак
В сріблястих акварелях.
Sensus*
Любов не розквітає без тепла,
Вона від невзаємності – тьмяніє
Це музика вогню – жива й сліпа,
Це те вино, що з зрілістю міцніє.
Любов не може ждати на Любов,
В свою світлицю гордість не приймає.
І хто до неї в муках не прийшов
Живе як кріт. Від світла й помирає.
*(відчуття почуття, лат.)
Вій
Тобі я сотого листа Пишу й невідішлю. Навіщо... Ти там, де блиску висота, А я до скромності найближче. Хоч маю поетичний дар, - Живу собі, ніким не знана. Ще штудіюю той буквар, В якому слово є “кохана”. Ні, я не скиглю, друже мій, У хмарочосах дум – я сильна. А десь любов моя, як вій Летить по світу однокрильно. Гірська ватра Горіла ватра. Сповідались зорі. Дух лісу слухав щирий діалог. Хтось світлу ніч вдягнув в парчеві штори, Хтось заливавсь: “Філь-фіть”. Хтось серцем: “Тьох”. Горіла ватра і мовчали двоє. І жар вогню до ранку не схолов... Прийшла з гірської ночі чарівної Під зливу світлячків земна любов
Михайло Арсак
Арсак Михайло Михайлович народився 12 січня 1957 року в селі П’ядики Коломийського району. Закінчив П’ядицьку середню школу імені Степана Мельничука, Чернівецьке культурно-освітнє училище, Івано-Франківський педагогічний інститут.
Ще зі школи займається музейництвом – був громадським екскурсоводом у літературно-меморіальному музею Мирослава Ірчана в селі П’ядики, згодом (після невдалої спроби стати бібліотечним і клубним працівником) працював у Шепарівському народному краєзнавчому музею, в Коломийському музею народного мистецтва Гуцульщини. З 8 жовтня 1990 року – директор Музею історії міста Коломиї.
Дописує до газет з 1976 року. Вірші тільки для друзів і в подарунок. Думки 2005 року зважився опублікувати в першому випуску літературно-мистецького видання „ДІЛ”, тому, що свіжі. Хоча любить вчорашню підсмажену картоплю.
“... Я не пишу, коли нема про що писати.
Не їм того, чого нема в тарілці.
Мене болить, коли голодний птах
Зажурливо бринить на гілці.”
*****
Знову весна йде над селом, осінь з зимою своє вже зробили.
Тільки весна знову йде над селом, щоби до літа птахи прилетіли.
Щоб восени рахувати курчат, щоб до зими все прибрати із поля.
Крутиться все у природі отак, як в вчителів – випустить цих
і знову до школи.
Тільки якою буде весна від вчителів то найбільше залежить...
Прийде вона чи в марті, чи в маю. Рання чи пізня та таки буде.
Випустить випустять, виросли ж бо. Та чи з усіх будуть Люди?
Ті, що весною у поле підуть, ті, що птахів не стрілятимуть в гніздах...
Вчителю мій – твоя рання весна. Страшно, коли твоя буде пізня.
*****
я знову перечитую листи .
Чи то весна, чи кажуть ностальгія.
Я перечитую прожите з року в рік.
Про весну у житті уже не мрію.
*****
весна. А в голові як на колгоспнім полі
без гербіцидів усього доволі...
І колосяться правильні думки,
І поряд з цим розквітли будяки.
А в голові як на ріці весною:
Все ллється через береги,
Немає чистої води,
Вже годі брід знайти у тій ріці.
Весна. Тому й такі вірші.
*****
весною творчість кажуть лікарі...
А що вони, робили цілий рік?
Чи може їм пора, щоби до них прийшла весна.
*****
всьому, що вродить літо й назбирає осінь
весні завдячуй, не звертай уваги,
що запізнилась та, чи норовлива була.
Весна початок усього що було.
*****
Шкодую за тим, що уже повернути не можна.
За тим, коли роки були молодими, коли
Ще не було про що шкодувати...
Такий собі не весняний настрій,
Такий незакінчений вірш.
Тому, що всередині гориш,
А зовні, просто тлієш.
*****
Читаючи написані вірші знайомими мені поетами
Я думаю, чи стане місця на стіні, коли її прикрасити портретами
Портретами стіну, а шафа, шафа ... Витримати б їй !..
Написане, принаймі для поетів, важить.
*****
Обрали кардинали Папу.
А надворі у нас дощить.
Вмивається природа.
У Бозі будем жить.
Мій Мурчик знову проситься надвір.
Закрив собою монітор комп’ютера.
Він любить до опівночі ходить.
Рахує зорі, соловейка слухає...
*****
У неї сім’я. А я?
А в неї сім’я і я.
Крім мене у неї ще.
Тому це мене пече...
Цю бачу і хочу. А ні.
З цією ми хочемо ще. Оце!
А цю не хотів й не хочу.
Ну й що, що вона муркоче.
*****
Такий як є живу серед людей.
Нічого не приховую. Даремно.
У Книзі Книг записано про те,
Що все таємне стане явним певно.
Безгрішні, не кляніть мене за гріх,
Не смійтеся, що я такий, не інший.
У Господа моліть, щоб ваші діти
Лише читали мої вірші.
Щоб не жили моїм життям,
Щоб Бог простив їм ваші пересуди.
Безгрішні ? Помовчіть.
Ви не святі. Ви просто люди.
*****
... дощить. Город не ораний.
... болить. Я знов обдурений.
Чекатиму. Нехай як збудеться.
Переболить. І дощ закінчиться.
*****
село приєднують щоб місто множилось.
Чому не думали, щоби народжувались
Щоби у двох по троє, четверо,
Тоді й село жило б не з’єднаним.
Заради чого таке возз’єднання.
Щоб зберегти себе у ратуші?
Не треба вас...
Нам треба множитись.
*****
Знову дощить. На серці також.
Холодно, мокро, прикро.
У мене не зорано.
А вони про реформи...
*****
Великдень. Христос Воскрес!
А в них не серце – груда глини.
Вони позбавили людину Великодня -
Зароблене не віддали учителю.
А в нього діти не написали писанку на свято.
Без неї з кошиком до церкви не підеш.
Хіба під ратушу. Щоб нагадати:
Панове, свято! Христос Воскрес!
*****
... Святий Вогонь зійшов. Значить цього року
ще не буде кінця історії людства
а значить, ми славитимемо Христа.
І наступного православного Великодня
знову з трепетом і утвердженням Віри
знову чекатимемо сходження
Святого Вогню.
*****
усе немов в очікуванні .
Вже після завтра Петра, а тепла
ще цього року так і не було.
І відчуття таке немов весна
Така холодна, пізня і нервова.
Напевно зіпсувалася природа.
Чи може люди роблять щось не так.
*****
А мама наліпила вареників
З сиром.
Дрова нарубала ще вчора.
Вареники добрі зварені
На дровах.
Якби ще, та, мама була здорова.
*****
Это было вчера…
А сегодня остались только воспоминания
Сладкие, как прошлогоднее вино,
Как ягоды калины, после первых морозов, в ненастье.
Это было вчера…
Это было все в прошлом: и вино, и калины гроздья,
И любовь с очень юной, но поздняя.
Ще не все, що було учора
Промайнуло як тінь перехожого...
Перехожого у житті, а може через життя.
Та не все і про всіх у віршах.
У серці все пожовтілим листям.
А воно молодим і зеленим було.
Учора...
Таємниць не було, просто ми молоді і зелені.
Гори всі навкруги знали все про мене й про тебе.
Я чекав. Коли ти знову приїдеш до мене.
Таємнице моя. Як давно ми були
Молоді і зелені...
*****
Рябе приснилося Рябому.
Прокинувся. В очах рябить.
Узяв перо. Розвів чорнило,
Щоб записати мить.
Бо не завжди вві сні рябить.
Рябить від виборів і знову
Рябить, коли сліпу корову
На вибори ведуть.
Та не в корові суть,
А в тих котрі ведуть.
Рябить коли читаєш вірші
Нарубані немов дрова.
Рябить, бо в Коломиї
Поетів тьма,
А літераторів раз, два...
Рябить від краєвидів пензлярів
Від співаків, яким уже за сорок.
Рябить в житті
Від цін на газ і воду,
Від ніжок буша по ціні бика...
А може треба виспатись.
Проснутись.
І взяти в руки драпака,
Щоб вимести, принаймі
З Коломиї, усе рябе,
Щоб Василю Рябому
Не снились більше сни рябі.
***
Б.Тимінському.
Осінній дощ. А настрій, настрій то весняний!
Здається, що ось-ось нагряне квітуча заметіль.
Як у житті. У паспорті вже пізня осінь,
А в голові ще сходить просо, ще очі сіють ярові
Хоча й осінні йдуть дощі.
Нехай вам дощ на щедрі урожаї,
Нехай що в голові те на папір лягає,
Щоб дуло що у “Долі” друкувати. Дощить?
Прийшла пора писати. Бо тільки осінь. Промайне зима.
Весна усе закрутить по новому.
І знову буде свято в Богдана, черговий
День народження у дощову погоду.
***
Василю Рябому
День народження поета! Подія значима
але для Коломиї це не свято. На жаль,
вона до цього ще росте.
Про нього знають, його упізнають.
Не в цьому суть.
У Коломиї тільки й знають, що
Впізнають - і привітають, коли
Поет на презентацію покличе,
Наллє презентаційних сто. Ото!
А він Стрілець. Він стріли точить.
Малює, пише, витинає.
І гірко все переживає.
Йому увага – срібло-злато.
Він не отримує зарплату,
Лауреат безгрішних премій. Поет
із коломийських прерій.
Живе у гущі, як в раю. Всього багато
Та не можна отого яблука, що кожна
Змія підсовує поету.
Адам. Не без гріха і Єви.
Спокусниці і Мельпомени.
Поет, що день за днем іде почерез парк
І по бульвару з прозаїком на пару
У Коломию, щоби впізнавала.
Із днем народження вітала поетів всіх
Й не забувала, що сьоме грудня День Його.
Поета, що Коломию творчістю прославив.
